Давно це було, за часів славетних козаків, коли нашого славного міста Станіславова ще і в думках не було, а тільки поля зелені та ліси могутні. І жили там люди щасливі і працьовиті, й був серед них молодий хлопець - Петро Мамай - високий, чорнявий, хоробрий та добрий. І любив він палко одну красиву дівчину - Марічку. Зустрічалися вони біля Дуба старого, котрого всі співочим називали, бо жило в його дуплі 115 бджіл, що медом своїм дітей частували, а шум пісень їхніх гучних аж до неба летів.

Однієї весни теплої, побралися Петро та Марічка і під дубом тим поклялися любити один одного, до поки сонце на небі не погасне. Почули їхні клятви бджоли, почув їхні слова старий Дуб, зашуміли-заспівали так гучно що почуло їх небо саме і через рік народився у них синочок.

Та прийшли в наш край Татари. Палили села, людей убивали, сама земля під ними чорніла, од люті їхньої. Пішов Мамай в військо козацьке, свою сім'ю боронити і під Дубом співочим, поклявся Марічці, що поверниться до неї та сина. Плакала Марічка, і сльози ті заглушали Дуба старого та бджіл співи, що аж до небес лунали, бо не було журби її кінця-краю.

Пішов Петро, а Марічка кожен день до Дуба старого ходила, спів його почути, серце заспокоїти, та рушник вишивати. І на рушнику тім, крім візерунків прекрасних, ще й слова вишивала: «Петрику мій миленький, ти далеко од мене, але любов твоя гріє душу мою і вірю я, що ми стрінемось знову». Хрестик до хрестика, рядочок до рядочка шила вона. А поруч синочок в траві збавлявся і кружляли бджілки над ним, крильцями граючи, і шумів Дуб старий, музикою заколисуючи, і летіла та музика геть за гори, до поки її бусурмани лихі не почули.

Прийшли татари в село, людей повбивали, жінок у полон брали і Марічку взяти хотіли, та не далась вона їм. Вилізла на най вищу гілку Дуба старого, з сином на руках, та й сховалась. Татари злі дуб підпалили, та люто сміючись далі поїхали.

Час минув, козаки від татар рідні землі звільнили, та до домівок своїх повернулись. Повернувся й Петро в рідний край, та не застав там майже нікого. Старі люди розказали йому, що сталось, як Марічка його загинула. А поховали її під Дубом їхнім старим. Прийшов Петро до Дуба, а він гілки голі, обпалені, до небес у молитві німій простягає, а із 115 бджілок співочих, лиш 15 зосталось. Біля Дуба хрест, а на нім рушник Марічкою вишитий зі словами любові та суму за ним.

- А синочок мій де? - Запитав у людей козак. Не стало їм сил зізнатись що з сином дружину схоронили. Збрехали, що втік, що живий він. Постояв над могилою Мамай, пожурився, пожалів Дуба старого, німого, бджілок чарівних, та й вирішив сина шукати.Взяв шаблю, бандуру та коня вірного і ходив по селах та містах. Побував він у всіх куточках землі нашої, і де б не зупинявся, діткам малим про себе та життя козацьке, вільне, розказував. Любили його діти дуже, за мудрість, хоробрість та силу, і в честь нього «мамаївцями» себе називали. І казав він їм, що б як раптом сина його зустрінуть, то хай до старого спаленого Дуба, до могили матері прийде, його там чекати.

Діти виростали, заповіту Петра Мамая не забули і приходили на місце те заповітне, чекати на сина і батька. А поки чекали, заснували нове місто, а хатки свої круг Дуба старого-німого будували і ожив Дуб, від любові, та турботи людської. Бджілки, що зостались теж співати почали, та так гучно, що мелодія їхня аж до сонця летіла. І приходили люди в те місце, й дивувались диву, як 15 бджілок маленьких за 115 співали і мед їхній наче золото сяяв.

Повернувся в той край уже старий козак Петро Мамай, побачив усе це, усміхнувся, подякував людям, і попросив, щоб разом з Марічкою його поховали, а поруч Дуба старого-співучого, школу побудували, в котрій навчатимуть діток любити край рідний, та людей шанувати. Зробили все так як і просив, а школа та і зараз стоїть, та гуде-співає від сміху дитячого. І зветься вона П'ятнадцятою, на честь тих бджілок малих, що рідного Дуба не покинули. А діти в ній себе «мамаївцями»називають, бо теж вчать мудру науку козацьку.